СПРАВИ ПРО БАНКРУТСТВО – ПРЕРОГАТИВА ПРОФЕСІОНАЛІВ


Микола Шум очолює колегію з банкрутства Господарського суду Волинської області. Понад двадцятирічний досвід роботи дозволив Миколі Сергійовичу з початківця перетворитися на кваліфікованого та неупередженого служителя Феміди, котрий навчився керуватися в своїй діяльності не тільки чинним законодавством, але й опанував усі професійні тонкощі своєї справи.

Сьогодні ми спілкуємося з Миколою Шумом і про особливості роботи в Господарському суді, і про те, в яких умовах нині функціонує вітчизняне судочинство.

– Пригадаєте свою першу справу?

– Трудову діяльність розпочинав у Луцькому міському суді. Саме там довелося слухати справу про розлучення. Якими складними тоді видавалися життєві колізії, що призводили до розірвання шлюбів!.. А ще, пригадую, розглядав кримінальну справу про крадіжку. Підсудний виявився рецидивістом, заслуговував на позбавлення волі, але я буквально цілу ніч писав проект вироку, постійно терзаючись, а чи приймаю правильне рішення…

– Легко судді відмежуватися від особистого? Кажуть, наприклад, що коли суддя – мужчина, то він справу про розлучення розглядає зовсім не так, як жінка-суддя…

– Напевно, теоретично не має бути ніякої різниці, якої статі суддя. В цьому, до речі, і полягає професіоналізм служителів Феміди!

– У Господарському суді з якого часу?

– З 1992-го.

– О, це цікавий період був! Купони, талони, рекетири, казеїн у Польщу, золото з-під прилавка, сигарети тільки в циган…

– Тоді я думав, що в господарських судах працювати трохи легше, аніж в загальних. Тепер знаю: тут ще важче.

– Чому?

– Бо тут доводиться вирішувати не тільки долі окремих громадян, а й майбутнє цілих колективів. Особливо – у справах про банкрутство, на яких я спеціалізуюся вже не один рік. Розумієте, є варіант, коли підприємство справді визнається банкрутом, а трапляється, що заходи з фінансового оздоровлення дають позитивний результат. Тому до кожної справи підходимо з особливою ретельністю. – Зараз у державі така ситуація, що ваша спеціалізація знову стала дуже актуальною…

– Поза усіляким сумнівом! Коли мене призначили саме в цю колегію Господарського суду, взявся за додаткове вивчення багатьох документів, адже доводиться бути не тільки юристом, але й економістом та фінансистом. Не зовсім сприяє роботі й чинне українське законодавство в галузі банкрутства, адже воно виписане дуже нечітко. Добре, що колеги з-за кордону передавали свій досвід, вчили всіх нюансів потужні аудиторські компанії.

– О, така нечіткість та недосконалість вигідна нечистим на руку ділкам. У каламутній воді легше ж рибку зловити!..

– У справах про банкрутство зовсім не другорядною особою є арбітражний керуючий. Він доповідає судді про всі матеріали, а суддя вже визначається зі змістом процесуального документа. За таких обставин проблем значно менше.

– Миколо Сергійовичу, зустрічалися випадки, коли хтось спеціально намагався визнання банкрутом, попередньо вивівши усі капітали?

– Офіційно на Волині ще не було зафіксовано жодного випадку встановлення факту фіктивного банкрутства. Хоча в цій категорії справ треба проявляти суддям особливу пильність. Та й різноманітні контролюючі та правоохоронні органи в справах про банкрутство проводять комплекс усіх необхідних перевірок.

– Можлививй варіант, що з якихось особистих чи політичних міркувань недоброзичливці свідомо доводять успішний бізнес до банкрутства?

– Треба оперувати тільки фактами, а не емоціями. А от із фактами, які б підверджували висловлену вами версію, завжди дуже важко.

– Справи про банкрутство кількісно наростатимуть?

– Уже наростають! Мій службовий сейф уже накопичив понад 200 таких справ. Мабуть, доведеться купити ще й сейфи для помічників, бо всі матеріали вже не поміщаються… Знаєте, криза не проходить безслідно, і всі четверо суддів із колегії буквально перевантажені справами про банкрутство. Трапляється, що фінансово-економічні проблеми виникають із незалежних від громадянина чи підприємства причин, а є випадки, коли причина одна – недолугі керівники. Наприклад, одна з будівельних компаній допрацювалася до того, що кілька років тому взявши з людей повну вартість квартир у новобудові, спромоглася звести лише каркас. І все зупинилося. Люди не задоволені, бо не бачать іншого варіанту отримати житло чи повернути гроші, ніж як після звернення до суду.

– Мас-медіа в подібних випадках допомагають?

– Так, але якщо діють у рамках чинного законодавства. Ось недавній випадок: оголошення в ЗМІ про визнання цієї установи банкрутом ще не було, а одна з волинських газет поспішила надрукувати підписану мною ухвалу про порушення справи про банкрутство. Розумію, що її надали журналістам зацікавлені особи з метою тиску на суд.

– «Тиснуть» часто?

– Вважати, що суддя є абсолютно недоторканною особою, мабуть, не треба. Живемо ж у суспільстві, а не в замкнутому середовищі. Тут головне, щоб молоді судді з початків своєї роботи не зламалися психологічно.

– Пане суддя, але ж львівський Зварич та його соратники дали підстави говорити про те, що не все гаразд серед суддівського корпусу. Хоча, допоки вирок суду не вступив у законну силу, того ж Зварича злочинцем не маємо права називати…

– Але коли ще до початку судового розгляду на всіх рівнях (у тому числі й Генпрокуратури) починають говорити про підозрюваного як про злочинця, то це, як кажуть, без коментарів… Усі ж знають, що цього робити не можна!

– Ну, якщо суддю не можна налякати, то не важко ж купити?

– І такий варіант існує…

– Що стримує особисто вас і не дає загальмувати комусь іншому?

– Багато говорять про судову реформу… Так служителі Феміди – обома руками за неї! Але вона не зробить погоди, якщо не вдосконалити систему підбору та постійного підвищення кадрів. Спілкуюся з багатьма, дійшов однозначного висновку: на жаль, існують громадяни, котрі мріють потрапити на роботу до суду, одразу переслідуючи корисливі мотиви. Можливо, судді Зварича це також стосується… – Вихід?

– Якщо хочеш працювати суддею, то повинен не цікавитися рівнем зарплати чи матеріальних статків. Із роками все можна заробити й чесною працею… Коли ж мета ставиться за принципом – «Все й одразу!», то й результат відповідний. Тому, повертаючись до теми підкупів чи погроз, відповім просто: як суддя себе зарекомендував, так до нього й ставляться.

– Можливо, удосконалити систему навчання? Усі випускники отримують дипломи юристів, а потім стають і слідчими, і нотаріусами, і юрисконсультами, і прокурорами, і адвокатами, і суддями… Та кожна з цих професій має кардинальні відмінності! А так усіх готують під один гребінець…

– У Харкові та Одесі при юридичних академіях існують інститути підготовки професійних суддів. Є випускники цих закладів і серед волинських служителів Феміди. Але, на моє переконання, ці заклади насправді не готують справжніх фахівців. Я, наприклад, закінчив юридичний факультет тоді ще київського державного університету. За рівнем якісної підготовки випускників, вважалося, цей вуз був третім у Союзі після Москви та Ленінграда. Тому саме цей факультет закінчили чимало відомих в Україні суддів! Чесно кажучи, коли волинський національний університет почав готувати юристів, я спочатку скептично поставився до такої практики. Але зараз змінив думку. Вважаю, головне залежить від студента. І від того, які наставники в нього будуть на роботі після отримання диплома.

От у мене п’ять років був помічник. Зараз він – суддя адміністративного суду. Якість його роботи була на належному рівні. Зараз працює інший помічник Володимир Яцишин – випускник МАУП. І знову повинен сказати, що його рівень знань та кваліфікації мене влаштовують. Головне – є розвиток!

– Мені розповідали, як один із бажаючих вступити до школи міліції був змушений «подарувати» начальству (не на Волині) лісовоз смереки. Тепер він уже й сам старший офіцер, але, погодьтеся, згадка про цей «подарунок» отруїла душу правоохоронця. Тобто, який суддя може вийти зі студента, який і вступив за фальшивою довідкою про інвалідність, і за заліки та екзамени ретельно розраховується? Ви відчуваєте потім таких «служителів Феміди»?

– Таких усі бачать! Сподіваюся, що не на Волині… Знаєте, після закінчення київського університету мені випускники деяких західноукраїнських вузів не вірили, що я вступив до столичного закладу без блату та хабарів! Так, мав пільги після служби в армії, але ж вступав за конкурсом! Дружина-однокурсниця приїхала з Херсонщини, хоча й не з першої спроби, проте вступила на юрфак! Тому фразу «презент для викладачів» я вперше почув саме від випускників західноукраїнських вузів. У Києві ми його не чули. Та що там казати: керівником дипломної роботи був уже літній професор, часто запрошував мене додому, де не я його, а він мене чаєм із бутербродами пригощав…

– Миколо Сергійовичу, коли ви закінчували школу, то диплом юриста (як і журналіста) не дуже були популярними. От товарознавець, лікар, офіцер – це о-го-го! Звідки ж узялася мрія про юрфак? – Ще в сьомому класі звичайної ковельської школи. Сім’я робітників, звичайно, не могла мене забезпечити усім, чого забажаю, під час студентських років, але я завжди розумів, що треба вчитися і не дивитися на інших. Пригадую, часто мама, Надія Миколаївна, жартома казала: «Дивися, он твої однолітки вже машини в Польщі купили, квартири мають, дачі, а ти – ще гроші на залізничні квитки витрачаєш…». Але коли говорила серйозно, то дуже гордилася мною. Зрештою, як і зараз. Взагалі, чесно зізнаюся: родина для мене стоїть на першому місці. Це і дружина Ірина Олексіївна, і син-студент Євген, і донька-школярка Анна. Ще – найближі друзі та колеги.

– Дякую за відвертість, успіхів!

– Щира вдячність і «Волинській газеті», яка завжди об’єктивно висвітлює навіть найскладніші теми, пов’язані з роботою судової системи Волині.

Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.

http://volga.lutsk.ua/

Комментировать